За осенней тоской
У субботней межи,
Укрываясь в покой,
Слышу вечное: «Жди,
Мир объят темнотой,
Пусть огни далеки,
Я вернусь за тобой
Всем смертям вопреки.
Как туман голубой
За озябшей рекой,
Как пчела за пергой,
Я вернусь за тобой
Как ревущий прибой
За продрогшей скалой,
Как тоска за слезой,
Я вернусь за тобой…
Средь страданий дождись –
Пусть и сил больше нет –
Мою вечную жизнь,
Мой немыслимый свет,
Мой воинственный глас
Среди ночи, как днем,
Мой решающий час
Очищенья огнем…
Пусть другие не ждут,
Пусть уснули в ночи –
Ты не спи, этот суд –
Вечной жизни ключи…
Жди Меня, если грусть,
Пусть огни далеки,
Жди Меня, Я вернусь
Всем смертям вопреки…»
Субботина Ирина,
Ижевск, Россия
Какие бы слова я ни сказала, чтоб выразить любовь, их будет мало...
Какие бы дела ни совершила, не поместится в них молитвы сила...
И все мои желанья - только тени чудес из Сотворения недели. e-mail автора:irinasub67@mail.ru сайт автора:личная страница
Прочитано 11389 раз. Голосов 2. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ты открой глаза, дружок! - Валентина Солдатова Мы спешим и не замечаем красоты природы, мы идем, смотрим под ноги и не замечаем людей,угождаем, а своя жизнь проходит мимо...
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
