Я потрапив у вир догматичних спорів і між конфесійної полеміки. Якщо чесно, то я ніколи особливо не спілкувався з віруючими, які думають і живуть інакше. Бог мені дав благодать жити серед невіруючих. І з ними набагато простіше. Я звик до того, що я в певній мірі є експертом щодо духовних справ. І якщо були якісь питання, то просто зверталися до мене і мене слухалися. Я не звик дискутувати. Шукати якісь відповіді у Святому Письмі чи пояснювати Традицію Церкви, а потім чути якесь заперечення, що це не так.
Бог вберіг мене від цих непотрібних слів: Ви слухаєте Папу, а ми слухаємо Бога! Мене оточували люди, які страждали, які шукали відповіді і я міг давати їм відраду та втіху. Так, Він мені залишив також тих, які не хтять слухати, людей з закам’янілими серцями, але і тут я знав, що треба робити. Я знав, що Він мені дав благодать молитви та покути за таких братів і сестер. І що Він спроможен розкрити їх серця для мене, якщо це Йому треба.
Але що робити, коли ти кажеш правду, а тобі говорять, що все одно у нас спільного більше, не треба сваритися, ми християни, маємо любити одне одного. Це як з тою дівчиною, яка так насправді хоче спілкування і їй байдуже про що говорити. Ну, не хоче говорити про це, будемо говорити про інше. Не хочеш про Бога, я буду присилати тобі квіточки і записочки про любов. Що робити з такими людьми?
Я звик до логічності. До двох станів у яких я перебуваю. Стан перемоги і стан поразки. Але так як у Христі не має “ні”, то я знав що і цей період самотності, відкинутості та безпорадності, колись виллється у сповідь та покаяння, де я зможу діяти Його благодаттю. Я пам'ятаю одну жінку, яка замість того, щоб сваритися, а вона була протестантка, почала розповідати мені про свої проблеми і просити про молитву. Ось до такого я звик! А що робити з усіма цими баришнями, які просто хочуть зі мною спілкуватися? Я не звик до такого. Я відчуваю своє приниження, коли говорю їм про Бога, а вони звертають увагу на мене. Мені так і хочеться сказати, а що тоді до мене, ти дивися на Нього! Він — сенс, Він — Джерело Життя, не я.
Але на жаль у моєму житті тепер дуже багато тих, які шукають моєї любові. І сподіватися того, що вони скоро зникнуть, не приходиться. Та і піти на пустелю, вимкнути телефон та Інтернет мені не здається можливим. Хоча я і намагаюся обмежити це спілкування, та куди ти дінешся від людей?! Підеш туди — вони там знову. Підеш сюди, а вони тут!
Тому прошу Тебе, Господи, дай мені сили нести цей Хрест. Бути Світлом для тих, яких Ти мені дав. Так, вони дуже часто зовсім не розуміють того, про що я їм говорю. У своїй впертості та почуттєвості вони хочуть усе знати і не докладати до цього мінімальних зусиль. Хочуть в’їхати в Царство Небесне на мені. То дай мені достатньо сил і любові, щоб я їх не відкидав. Щоб я міг любити їх так, як треба. Вести їх до Тебе, а не прив’язувати до себе. Дай, щоб моє я розчинилося в Тобі. Щоб Ти був в мені настільки, щоб нічого мого вже не було.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Гал.6:3.Вам потрібно духовне народження з гори,тоді у вас небуде таких "високих"думок про себе.Рим.12:16(другий полустих).Коли у вас так буде,то буде діяти Дух Святий через вас:нежденним,бідним,і ін.а не ви своїм плотським умом.Біда в тому що від таких"регалій"(медалей)духов них,росте духовна гординня,а це бісовське не Боже.Лічний контакт з Христом дасть вам правильно помагати кому потрібно,бо це він буде робити через вас а не ви .Хай Бог благословить. Комментарий автора: Дякую! Вам теж Божого благословіння!
Поэзия : День Победы! - Сергей Сгибнев До слез тронули меня слова письма моего брата во Христе:
- У меня лично прабабушка и прадедушка не успели выехать из Золотоноши. Где-то там, в гетто Золотоноши они и погибли. А мой дед, Лев, погиб в конце войны, освобождая Венгрию. Сохранилась лишь одна фротка, где он с моей мамой Розалией Львовной. А как было нелегко поднимать детей после войны и сохранить их во время войны нашим бабушкам.
Ведь если бы не этот "тихий" подвиг наших бабушек то не было бы и
современного Израиля, как "национального государства" для всех евреев!
И вряд ли был бы современный народ израиль.
-
"... если бы не этот "тихий" подвиг наших бабушек..." - АМИНЬ! Братья и сестры! АМИНЬ!
Как мало понимается, как обесценен сегодня вот этот "тихий подвиг"!!!
Грохочут барабаны, ревут электро гитары и синтезаторы... - это "мы служим Богу..."?!?!? А наши бабушки, вот так - тихо и незаметно - ПОСТОМ И МОЛИТВОЙ - отвоевали у сатаны души наших дедов, отцов, да и наши души...
С Победой вас всех! С Великой Победой Христа!