Уставший падать на Пути,
Сказав последнее «Прости!»,
Да вновь услышит – ТЫ УПАЛ?
ТАК ПОДНИМАЙСЯ И… ИДИ!
В глубокую пропасть упал человек.
«Спасите меня, кто-нибудь!» – он изрек.
Не просто изрек – закричал во весь голос,
Во страхе остаться в сей яме навек.
И как не услышать тот глас бедолаги.
Примчались друзья и старались трудяги
Подать ему руку, держась друг за друга.
Да сами чуть-чуть не свалились, бедняги.
Пришло Милосердие, словно виденье.
Ан, всем не до чуда, ведь мысль о спасеньи.
Но лестница, что уже вниз опустилась,
Была коротка, возрастало волненье!
Примчалась и Слава страдальца-героя.
На зов прихватила верёвку с собою,
Что, тоже, как лестница, краткой была.
Примчались на помощь, и Добры Дела,
И Деньги Большие, и, чтоб не пропасть
Несчастному в яме, пришла его Власть!
Их, так же, как всех, неудача ждала…
Обняло спасителей сих, Состраданье.
Казалось – конец, но пришло Покаянье.
И руку несчастному вниз протянуло.
От радости чуть не лишился сознанья.
Предстал перед всеми, царапин немного.
А главное – ждёт его Жизни дорога.
Желанье спасителей хоть и сбылось,
Вопрос к Покаянию – «Как удалось?»
Ответило им Покаяние кратко.
Ответ, что верёвка и лестница с ней,
Но мысль глубока в том ответе, однако:
«Спешу вновь спасать я упавших людей!»
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
